Був сольний концерт. В цілому мені зазвичай більш-менш подобаються сольники і те, що і як я там грав. А тут у мене залишилося важке відчуття від усього цього.

Якщо об'єктивно, то простір гарний, люди були, звук до них доносився без підзвучки. Багато тем були зіграні гарно або нормально. Але були кілька зовсім тупих лаж у тих місцях, які я багато повторював перед концертом. В одній темі просто так вибився, що довелося повторити пару тактів. Фламенко вийшло загалом гарно, а все, що вивчене останнім часом, не затрималось у довгостроковій пам'яті, бо не йде на льоту. Я звик до того, що все якось вирулюється, але, схоже, з цим концертом я вирішив стрибнути вище голови. Воно вирулюється в інших умовах, коли є відпочинок, і коли всі мелодії та акорди для мене очевидні, але я роблю аранжування для академістів, для їхнього виконання моє звичне мислення не дуже підходить. Оце пригрузився темами, які не вписуються у звичні моделі музичного мислення, і воно не всюди ок. Плюс робити сольники раз на кілька років — втрачається форма, передусім психологічна, але впевненість має ґрунтуватися на зануренні у виконавську справу. Та й у мене завищені очікування, бо зі зйомками відео аранжувань я звик до певної чистоти винання, такої звички у мене раніше не було. Все так наклалося, що цим концертом я залишився не задоволеним, хоча глядачам він більше сподобався.

Ну і для мене це теж показник того, що неможливо розпилятися на мандоліну, перкусію, кубинський трес, зараз ще октавна мандоліна на підході, перестрибувати з італійської музики на корсиканську, потім на азербайджанську, українську, бразильську, кубинську, берберську, джаз, робити сольники раз на кілька років, і що все буде чікі-пікі та відповідно до очікувань, які чимдалі вищі. Так не буває, і досі кумарить те, що казкові ситуації, коли ти маєш змогу бути на висоті в усьому, не можуть просто так взяти і справдитися. Ну хіба їм важко?..