Попри відсутність робочих задач, де б я користувався своїми творчими надбаннями, зараз період спостережень за тим, як працює нейрофізіологія. З тієї купи аранжувань, яка була зроблена, починаючи з березня, я зараз майже нічого без помилок не зіграю, хоча на відео грав багато чого напам'ять. Я думав, воно все якось залишиться у пам'яті, як це зазвичай буває. Але я не врахував того, що зазвичай це інші за характером задачі, та я інакше ними пройнятий. Коли я практикуюсь з реальної цікавості, матеріал потрапляє у довготривалу пам'ять, бо у ньому відбивається частина мого життя - я запам'ятовую якісь теми так само, як якийсь важливий життєвий епізод. Більше того, якась тема сама по собі є таким епізодом, бо я присвятив їй певний час, роблячи це для себе, інакше кажучи, я присвятив цей час собі, це викликає емоції, інформація чіпляється за емоції та сидить потім так глибоко, що часто вдається згадати якусь тему через кілька років, не граючи її тривалий час взагалі. У моєму випадку довготривала память пов'язана з емоційною, хоча гадаю, що це більш-менш так в усіх працює. Виходить, мені у голову не лізе те, що мені "ні про що". І тут, напевно, грає певну роль відсутність академічної закалки, яка б спонукала мене ставитися уважно до матеріалу, який мені просто ні про що, просто виконувати якісно, бо того потребує професія. Але я виконую його як попало. Іноді мені за це соромно, але з іншого боку я не можу і не хочу позбавити себе шансу хоча б якось висловити те, що мені оце тупо нецікаво. Я було почав думати, що це порушення пам'яті, якщо щось у мене постійно лажово виходить. Але ніт, це просто алергія на собачатину.
***
Подумалося також, що власне емоційне сприйняття якихось музичних тем, що подобаються, спонукає до викривленого ставлення до впливу на слухача. Хочеться рівняти все по собі та уявляти, як він відреагує на якусь тему - типу так само, як і я. Але чому і як тема чіпляє слухача або не чіпляє - це залежить від історії життя кожного конкретного слухача. Людям творчого складу замало щось собі робити та потім це демонструвати, щоб в цілому люди сприймали ок. Хочеться перетворити свій опус на меседж, який дійде до слухача, і тоді буде щось типу комунікації. Хочеться зрзуміти, що меседж дійшов до слухача, проте ми його розуміємо в усій повноті лише самі. Інші вбачають в ньому щось своє, і наче було б непогано, щоб артистам було цього достатньо, але нам цього недостатньо. Що цікаво, кожен тут правий - і артист, який намагається донести певний складний меседж, і споживач, який мислить просто - він почув композицію чи програму, і в нього просто поліпшився настрій. Це наче комунікація різними мовами, але, як і у випадку будь-якої іншої комунікації, кожен піклується саме про власний настрій, і так буде в будь-якому випадку, яким би глибоким не було розуміння чужої творчої ідеї. Зрештою люди - досить передбачувані істоти в тому плані, що всі хочуть одного й того самого, щоб приємного у житті було побільше, а неприємного поменше.