Потроху з'являється енергія на певні відчуття чи почуття та характерне для них мислення, яке я не знаю, як охарактеризувати. Відчуття атмосфери, відчуття процесу, передчуття, для якого не знаходиться логічних пояснень.

***

Все частіше згадую атмосферні картинки з 1989–1990 років, у повітрі було щось особливе. Звичайно, коли тобі 6-7 років, кожен день приносить щось нове. Але оця атмосфера, у якій віяло невиліковністю совка та невідворотними процесами, для яких уже були готові передумови, наче знову розцвіла, і інтерв'юхи з людьми на вулицях за порєбріком це тільки підтверджують, атмосфера за їхніми спинами блищить невідворотністю очищення. Коли я був у пітєрі колись, було відчуття, наче як колись у дитсадку. Не тому, що мені щось прямо візуально нагадувало саме про нього, а тому що дивишся на будівлі, рекламу, людей, небо, чуєш запах повітря — тут законсервовано совок, і він усюди. Рівень свободи приблизно такий самий, як у мене у дитсадку, куди я ненавидів ходити. Говорити про розвиток культури фламенко у таких умовах просто смішно, але купа, велика купа артистів намагаються там мучити дупу, а срати нема чим, тому крім пєрдєжа замість фламенко вони в принципі не можуть спродукувати. Якщо раніше нафтогазові гроші допомагали заперечувати цей факт, то тепер буде інакше, хоча мені однаково. Мені головне розвиватися самому, а на мій професійний розвиток, особливо що стосується тонких нюансів музики та техніки, оглядки на колег за поребриком ніколи не впливали, вони скоріше роками оглядалися на ті матеріали, що я у різні часи викладав у вільний доступ. До речі, треба довгі російськомовні навчальні відосіки прибрати. Я їх робив, щоб заохотити росіян брати у мене уроки онлайн. Цих росіян було кілька за весь час, займалися. Але тепер навіть ті, хто хотів би, не знають, як перевести сюди гроші. Ситуація така сама, як з іранцями та сенсом вивчення фарсі у діловому сенсі. Але перська культура хоча б більш висока, ніж руська. Знати російську мову стає все більш марно. Хоча перейти на українську у побутовому спілкуванні я поки що не можу, але намагаюся не виносити російську за межі спілкування з тими, з ким завжди нею розмовляв. Те, що я добре знаю російську — для мене не предмет гордості. Предметом гордості для мене є здатність спритно стрибати між мовами. Але є звична мелодика контакту з певними особами. Хоча є серед друзів ті, хто перейшов на українську, і ця звична мелодика потроху змінилася.

***

Цікава тема про "мовну особистість". Коли розмовляєш іншою мовою, у тебе наче змінюються нюанси ставлення до предмету, про який говориш. Деяким людям, наприклад, не вдається говорити про щось настільки прямо, як українською. А українською не виходить доносити жорстку позицію або висловити обурення чи огиду так, як це можливо зробити російською. У мене десь теж є якісь такі штуки, російською мені простіше висловити обурення, де у тексті є екстремуми, а текст українською наче більш емоційно рівний, а екстремуми відчуваються інакше, тут нюанси вербалізації понять. Тут ще є таке, що янк не є на 100% носієм "традиційних цінностей" як житель міста, ще й з трохи інородними нюансами мислення. Хоча як би там не було, війна нівелює багато розбіжностей, ми всі майже однакові в плані ставлення до війни, хоча людей послухаєш на вулиці, бувають і в цьому сумніви... Після війни ми почнемо згадувати те, у чому ми різні, та знаходити консенсуси по-новому. Хоча ідея об'єднання, сподіваюсь, з нами залишиться, зокрема єднання у європейському контексті. Плюси та мінуси згодом виявимо, але ми прийдемо туди, куди історично рухаємося, вже майже прийшли.