Настав цікавий період життя, коли через сукупність чинників + плин часу взагалі до мене поступово доходить, скільки дій я намагаюся суміщати, не бачачи в цьому проблеми. Мабуть, зіграла певну роль рекомендація одного лектора: визначте ваш main goal та все, що робите, повинно слугувати первинній цілі. Для мене, виходить, не така проблема знаходити ресурс на те, щоб суміщати (бо це такий повільний та слабо помітний процесс), як визначитися з основним ділом. Отут я поки що не знаю. З одного боку, здається, що я як музикант приречений суміщати те й се, але практика показує, що можна відкинути уроки, яких у мене зараз просто децл. Приреченість — це зручне поняття, яке наче дає індульгенцію, коли не приймаєш ризикованих рішень чи хоча б не крутиш руль туди, де є конструктив та не такі вже й ризики. Коли я грав передусім фламенко, то вважав, що приречений співпрацювати з танцюючими чувіхами, бо без них людям нецікаво буде приходити на концерт, не музику ж слухать. Виявилося, що їхня нульова присутність — це дуже конструктивна річ. Але я чомусь до цього не міг прийти раніше, ніж вигорів як акомпаніатор танцям фламенко, і це шкода.
У ромській мові немає поняття "мені шкода". Вони у такому контексті кажуть щось типу "краще б такого не було". Не можу сказати, що краще б цих танцівниць зовсім не було, бо повне розчарування у роботі з ними — це досвід, хоча краще б я мав більш конструктивний досвід, але маю що маю. Врешті-решт, я завжди робив так, як мені зручніше у певний момент, а долучатися до вже готових ініціатив досить-таки зручно, але невідповідність рівнів все одно колись якось вилізе боком. Думати наперед мені й досі складно, але робота акомпаніатором сумнівним солістам не вписується у жодне конструктивне планування.
